Дотик. Історії повернення українських військових з фронту – исторія Артема та Олі

В проекті зібрані історії повернення українських військових до мирного життя. Де ставили їм та їхнім близьким відверті запитання про те, як вибудовувалися стосунки після розлуки, полону, поранень та довгих місяців військової служби. Це портрети родин, які допоможуть зрозуміти, що саме відчуває людина, повертаючись додому, і з якими викликами сьогодні стикаються родини ветеранів в Україні та світі.

Артем з Олею познайомився в барі на святкуванні Старого Нового Року. Кажуть, що шлях до спільного життя був довгий та тернистий: сходилися, розходилися, видаляли одне одного з фейсбука. “Прямо перед війною ми знов посварилися, - згадує Артем, – і коли я пішов в Петрівці, ми навіть не розмовляли”. Оля згадує, що зрозуміла, що щось не так, коли Артем досить тривалий час не виходив на контакт та не намагався помиритися. Так і дізналася, що він у Петрівцях. Оскільки вони разом пройшли Майдан, ця новина зовсім не здивувала. Так розпочався період Оліного волонтерства разом з мамою та друзями.

Війна: “Коли ти в полоні, в тебе відчуття, ніби ти в аквалангу”

“Оля була моїм зв’язком з тим світом, - каже Артем, - ми постійно були в контакті, Оля збирала все для підтримки військових та передавала мені”. Їх зв’язок не переривався, і, за спільними спогадами, це було дуже позитивне спілкування: навіть коли дзвонив з Іловайську, був дуже веселим.Оля намагалась постійно щось робити, бо “просто очікування вбиває”.

А потім зв’язок перервався. Через декілька днів Оля дізналась, що Артем живий і перебуває в полоні. “Перші пару днів у полоні постійно залякували, били, - згадує Артем, - заспокоїтися та подумати про щось далі, ніж три хвилини, було неможливо. І я почав візуалізувати подорож в Єрусалим. Я почав уявляти у найдрібніших деталях, що я хочу зробити, вибравшись. Я подумав, що дуже хочу в якесь старе, класне місце, де можна цілий день лазити. І ця думка прийшла мені в голову в підвалі Донецького СБУ. Я це там побачив” – Артем робить паузу, і додає: “ми цю мрію реалізували”.“І це було круто, - каже Оля, - тому що він думав про те, що буде після”.

Артем згадує, що в нього були клаптики паперу, і він почав писати пост для Фейсбука, який закінчить, коли вибереться. Думками він був вже не там, а на свободі. “А ще хотів дуже маминих налисників” – додає Артем. Оля каже, що весь вересень була у Дніпрі – допомагала в лікарні, волонтерила. Кожен день казали, що ось завтра обміняють та привезуть полонених: “Кожен день чекаєш повернення. Спочатку відчуваєш піднесення, потім засмучуєшся, а потім вже не звертаєш уваги”. Артем зателефонував за день до Дня народження і спитав, чи хоче вона подарунок: “Завтра буду в Києві, на твій День народження”.

Оля згадує, що так довго цього чекала, що сприйняла це, як щось невідворотнє і довгоочікуване. Не було яскравих емоцій, не було щастя. Відчуваєш себе спустошеним. “Зустріч з полону була якась дивна”, згадують вони, – “всі худі, в якомусь драному одязі...”

Повернення: “Ми просто морально вигоріли. Нам був потрібен час”

Оля та Артем згадують, що перші пару тижнів жили в квартирі друга на вулиці Франка, який просто лишив їм ключі. “І ми там розтанули”, каже Артем, –– “Ми почали зустрічатися з друзями, ходити на вечірки. Іноді було дуже дивно. І я не завжди з цим справлявся”.

Оля каже, що стала більше поважати Артема саме за ці зміни, які відбулися в ньому. Те, що Артем визнав свої проблеми і пішов їх вирішувати, викликало повагу. Згадує, що з тією людиною, яку вона знала до війни, було неможливо створювати родину та заводити дітей”.Артем запропонував Олі одружитися на вечірці. Це не було пафосно або офіційно –– просто зрозумів, що немає сенсу далі чекати: “Я вже не міг стримувати себе, і зрозумів, що маю про це їй сказати”. Одружуватись поїхали у Грузію. Оля мала чорну весільну сукню і білі кросівки. 

Майбутнє: “Докладати руку до позитивних змін в країні і означає бути щасливими”

“Поки мене не було, у Олі всередині виросла крига, яка в неї розтанула не так і давно. Для мене війна – це позитивний удар копитом по голові. Якби не війна, так саме не було б. Я б нічого не хотів змінити”. Наразі Артем очолює проект руху вдячності військовим, ветеранам і ветеранкам “Завдяки тобі”, до якого долучився як актор ще в серпні минулого року. 

Оля та Артем прагнуть розвитку: як батьки, подружжя та професійно. Вони мріють про позитивні зміни в країні і готові докладати до цього руку. Для них це і означає – бути щасливими.

ФОТО: Микита Завілінський

ТЕКСТ: Ольга Руднєва

За п'ять років понад 361 000 українських військових взяли участь у протистоянні російській агресіі на сході країни. Більшість з них повернулись до цивільного життя, хоча є й ті, хто продовжує службу за контрактом. Ветерани кажуть, що людина, яка повернулася з війни, має наново будувати стосунки з коханими, дітьми та власним оточенням. Їх новий досвід потребує осмислення та адаптації до цивільного життя. В листопаді 2018 року у Києві розпочав роботу проект Veteran Hub, де ветерани, їх близькі та рідні загиблих можуть отримати психологічну і юридичну підтримку фахівців та побратимів з понад 12 громадських організацій.