Дотик. Історії повернення українських військових з фронту ІІІ
Сім різних сімей відповідають на відверті запитання про те, як вибудовувалися стосунки після розлуки, полону, поранень та довгих місяців військової служби. Це портрети родин, які допоможуть зрозуміти, що саме відчуває людина, повертаючись додому, і з якими викликами сьогодні стикаються родини ветеранів в Україні та світі.
Історія третя - Володимира і Світлани. Разом 21 рік. Війна застала їх перед святкуванням річниці шлюбу. «Завтра їду о восьмій. У військкомат».Той рік для них став справжнім випробуванням.
Володимир, 37 років та Світлана, 37 років
Разом 21 рік
Знайомство: «Спочатку були друзями»
Познайомилися в школі в 8 класі. Обоє приїхали з різних міст та потрапили в одну школу — спочатку товаришували. В класі було 4 найпомітніші парубки, які ніби відкололися від колективу та вчителька попросила дівчат долучити хлопців до класу. Так все і почалося. «Вона була дуже яскрава дівчинка» — згадує Володимир.
Війна: «Прийшла повістка, він прийняв це рішення, а я його підтримала»
Володимир каже, що після проходження медичної комісії у військкоматі чекав на мобілізацію до січня 2015 року. Півроку очікування присвятив тому, щоб підготувати бізнес до продажу: щось закрив, десь просто віддав борги. Згадує, що до війни дружину взагалі не допускав до своїх справ — в родині була класична схема: «батько працює, а мама красива».
Про похід на війну Світлана дізналась не за півроку, а перед святкуванням їх річниці. «Завтра їду, — сказав, — о восьмій. У військкомат». Згадує, що не радився зовсім. В родині двоє дітей, власного житла на той час не було, Світлана не працювала. Той рік перетворився для неї на випробування. Вона досить швидко зрозуміла, що роботи і грошей немає. Влітку того року Світлана поїхала з дітьми до мами в Грецію, де працювала на чотирьох роботах, спала по 4 години. Після повернення до України, дітей завантажила максимально гуртками, щоб якось пережити той період. Каже, що саме тоді вона зрозуміла, що не хоче більше відчувати себе безпорадною.
Всі навколо запитували: «Як ти його туди відпустила?». Світлана знизує плечима: «Як відпустила? Прийшла повістка, він прийняв це рішення, я його підтримала. Дуже складно було всім пояснити, чому я не зупинила його. Дітям було найскладніше все це зрозуміти».
Володимир згадує, що найважчий період був у тренувальному таборі. «Все, чому нас там навчили — „ви всі загинете“. Це був березень 2015 року: всі чекали на наступ і важкі бої. Нам з усіх боків розповідали, що ми не виживемо. І я почав відштовхувати свою дружину, поводився, як повний гівнюк, щоб їй було простіше пережити можливу втрату, — розказує Володимир. — Одного дня я довів її до сліз, і вона спитала прямо, навіщо я так поводжусь».
Світлана, згадуючи ті часи, каже, що тоді морально їй допомогли саме їх діти.
Повернення: «Війна відсікає зайве. Залишає лише те, що має значення»
Світлана не знала, де саме знаходився чоловік і що він брав участь у бойових діях. Через півроку він розповів все, як було: що він на першій лінії, а Світлана має приймати рішення: залишитись у Греції до кінця його служби чи повернутись до України і чекати тут.
«Повертаючись, я не розумів, чи буде вдома щось настільки ж значуще, як служба в армії,» — каже Володимир. В квітні він демобілізувався.
Каже, що до війни непогано заробляв, але не було якогось важливого підгрунтя: навіщо ти все це робиш. Війна сталась після дуже складного періоду в житті. Все, що відбулося на Сході зацементувало погляди та допомогло визначитися з пріоритетами.
Світлана каже, що його ставлення до родини після війни повністю змінилося: «Тепер я знаю, що ми з дітьми для нього будемо на першому плані. Завжди — ми, потім — все інше».
Володимир додає: «Війна відсікає зайве. Залишає лише те, що має значення. Коли бачиш смерть та каліцтва, розумієш, що життя має цінність».
Розказує, як після повернення сталася панічна атака в нічному клубі: стробоскопи в клубі дуже нагадують обстріл, а навколо — мажорна публіка. Нереальний світ. Вийшов на вулицю, продихався та повернувся.
Світлана ж розповідає, що все життя обіймала чоловіка уві сні, а після повернення все змінилося. «До нього взагалі не можна було доторкнутися, дистанція — метр — або прокинешся з синцем, — згадує вона, — спала спиною, калачиком. Зараз вже краще, але час від часу трапляється знов».
На запитання, що змінила війни в їхньому житті відповідають по-різному. Володимир каже, що «навчився відсікати зайве», а Світлана стверджує, що відсутність чоловіка дала можливість зрозуміти, що вона щось може сама: «Відчула свою силу нарешті».
Майбутнє: «Коли повернувся, я зрозумів, що це тимчасово»
Сьогодні Світлана та Володимир мають спільну мрію про невелику мережу кав’ярень, школу кави, про лекції та власний кавовий простір. Про великі мрії розмовляють обережно, але з посмішкою: «Хочемо нарешті переїхати у власне житло, почати подорожувати, розширити родину…»
Коли вже не залишається питань, Володимир додає: «Коли повернувся, я зрозумів, що це тимчасово — нас знов покличуть повертати наші території. І я впевнений, що повертати ці територіі будемо саме ми. Через це хочу підготувати дружину до всіх можливих варіантів».
