Дотик. Історії повернення українських військових з фронту ІІ

Андрій , 37 років

Женя, 33 роки

Знайомі з 2000 року, разом з 2010

Знайомство: “Якось так закрутилося”

Андрій згадує, що вперше зустрілися у 2000 році, коли він ще грав в КВН, його подруга  приїхала до нього разом з Женєю, отак і познайомилися. А вже зустрічатися почали в 2009, рік потому почали жити разом.

Війна: “Якщо в тебе немає страху, тебе немає що робити на війні”

Все почалося 1 грудня, коли Андрій сказав, що їде на Майдан. Женя поставила умову: або разом, або лишаєшся вдома. І Андрій погодився, так і сказав: “збирай все на двох” Женя була в Профспілках в Медпункті, а Андрій - на Інститутскій.

“З 1 березня стало зрозуміло, що я йду на війну”, - згадує Андрій. Почали формувати батальон теріторіальної оборони Київської області.

“Андрій був командиром батальону, - додає Женя, - за законом ми не могли служити разом. Тоді я закінчила курси першої допомоги і від громадської організаціі зробила відрядження до частини Андрія”

Андрій каже, що на той час зрозумів, що краще мати Женю поруч, бо на війну вона піде в будь-якому випадку. Женя пройшла дуже добру медичну підготовку та в серпні була вже поряд з чоловіком в Дебальцево.

Свої 33 роки Андрій відсвяткував в першому військовому ешелоні на війні. Перша дебальцевська кампанія не була складна у порівнянні з другою, Андрій називає той період “піонерським табором”, каже, що присутність парамедиків в батальоні на той час взагалі не була зрозуміла. Але після того, як один з суміжних підрозділів потрапив у ворожу ззасідку, медіки відіграли вирішальну роль. Тоді вдалося врятувати 14 хлопців з нац.гвардії:  “в цій операції ми нажаль втратили одного бійця.. “ згадує Андрій

Повернення: “Всім важко повертатися...”

Поверталися окремо. Женя - 6 березня з другої ротаціі з Дебальцево, бо була вже вагітна. “Навіть жодного коливання, - згадує вона, розповідаючи про дитину, - лише щастя, що нас буде троє”

Це був 2015 рік, війна переходила в паперовий стан, і невздовзі Андрій сам зрозумів, що час повертатася.

Поки Андрій був у третій ротаціі, Женя встигла зробити ремонт в квартирі, бо мріяла створити вдома затишок та комфорт ще до повернення чоловіка додому.

Женя згадує, що було важко: заважало це відчуття надмірної справедливості. “Бачиш людей, які гуляють за ручку або сидять в ресторані, а на війні хлопці помирають, - каже Женя, - а потім прийшло розуміння: саме задля того ми там і є, щоб люди могли тут жити нормально”

Женя та Андрій кажуть, що люди очікують, що вони повернуться такими самими, якими були до війні. Що підуть на ту саму роботу, будуть спілкуватися з тими самими людьми. Але це вже неможливо. Після війни все інакше, і до повернення треба готуватися і тим, хто повертається, і тим, хто чекає. Женя згадує, що досить тривалий час після повернення не називала Андрія за ім”ям, лише за позивним.

Після військового періоду Андрій розпочав роботу на державній службі, каже, що не було часу рефлексувати. Безумовно, було відчуття провини перед хлопцями, які там лишилися. Може саме через те першій рік свою дитину бачив лише на фотографіі, бо завантажив себе роботою.  

Майбутне: “Родина, діти, все інше – потім”

Війна допомогла змінити цінності, закріпити стосунки. До війни - квартира, кар”єра. А після - родина, діти, все інше – потім.

“Ми розкажемо своїм дітям про війну все, - кажуть вони, - Все, що з нами було. Нам реально пощастило, що є що сину розповісти” Андрій бере паузу та додає: “Я вже після Майдану це зрозумів”

Фотограф: Микита Завілінський

Текст: Ольга Руднєва

За п’ять років понад 361 000 українських військових взяли участь у протистоянні російській агресіі на Сході країни. Більшість з них повернулись до цивільного життя, хоча є й ті, хто продовжує службу за контрактом. Ветерани кажуть, що людина, яка повернулася з війни має наново будувати стосунки з коханими, дітьми та власним оточенням. Їхній новий досвід потребує осмислення та адаптації до цивільного життя.