Українські дівчата через флешмоб опанували мистецтво говорити «НІ!»
У флешмобі вже взяли участь десятки відомих українок, які розповіли свої історії. Перші п’ять з них, які будуть опубліковані на «УП. Життя», присвячені тому, як дівчата знайшли справу свого життя, завдяки своїй здатності говорити «НІ!».
Фейсбук-флешмоб отримав активну підтримку від української жіночої Instagram-спільноти – популярні в Instagram українки розміщують там свої фото у футболках проекту та з хештегом #МаюПравоСказатиНІ. Власне, так до проекту можуть долучитися не тільки медійні зірки, але й усі бажаючі.
Футболки та екосумки з принтом «Маю право сказати НІ!» можна сайті fashion-aid.in.ua. Всі зібрані кошти будуть спрямовані на проекти допомоги ВІЛ-позитивним дітям".
Це вже не перший креативний проект Фонду «АНТИСНІД», спрямований на молодих жінок. У 2004 році на національних телеканалах вийшла інформаційна кампанія «Навчись говорити НІ!», створена на замовлення фонду. Її метою була підтримка спроможності дівчат відмовлятися від ризикованих сексуальних практик та дотримуватися правил безпеки в особистих стосунках.
ЯК УКРАЇНСЬКІ ДІВЧАТА ЗНАХОДИЛИ СПРАВУ СВОГО ЖИТТЯ
Ольга Духнич, журналіст, психолог
Коли я працювала у кримському університеті, то "гарною" комсомольською рисою було викликати викладачів до проректора з виховної роботи та виховувати.
А вже він, дурний, але старанний, намагався навчати викладачів доносити на студентів. Наприклад, на тих студентів, які своїми політичними поглядами не догодили владі внз, або владі міста, або владі АРК. Зараз там все ще гірше.
Це були огидні розмови на кшталт "ну ви ж донька нашого професора, ви ж в нас працюєте...". В моєму випадку короткі. Особливого загострення ця ситуація набула ближче до подій Майдану. Це навіть не історія про те, як казати "ні". Це історія про те, як послати подалі і забути.
Але право казати "ні" – важливе. Воно особливо важливе тоді, коли порушують право на твій особистий простір, на приватну власність, на тіло, на думки, на плани щодо майбутнього.
Так сталося, що в радянській культурі казати "ні", було ганебно. Не вміють говорити "ні" багато людей віку моїх батьків, мого віку. Але навіть зараз, на дитячому майданчику, ми не вчимо дітей говорити "ні", коли вони не хочуть, щоб їхні речі чіпали, щоб їх, або вони самі, цілували та обнімали нерідних дорослих. Ми плутаємо ввічливість з улесливістю, відкритість з власними межами та приватним простором особистості і навчаємо цьому наших дітей.
З певних причин жінкам казати "ні" складніше, хоча повірте, чоловіків, які не можуть казати "ні", також багато. І саме тому: говорити "ні", відмовляти, коли тобі не подобаються пропозиції, йти з поганої п’єси або негідної тебе життєвої ситуації я буду вчити свою маленьку донечку.
Іванка Климпуш-Цинцадзе, віце-прем'єр-міністр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції
Ну що, дівчата-ініціаторки флешмобу, футболки я ще не придбала, гарного фото в ній ще нема, але включуся зі своєю історією майже 20-річної давнини до #МаюправосказатиНІ.
...Завершено з відзнакою навчання в бакалавраті та магістратурі Київського інституту міжнародних відносин і отримано запрошення в аспірантуру.
Вступила.
Далекий вже зараз 1998 рік.
Як завжди, на відмінно склала іспити, а потім почала вибирати тему.
Починають проглядатися нові тенденції в безпековому просторі Європи, щойно підписана Хартія про особливе партнерство з НАТО (до речі, про це був шматок магістерської), то що ж може бути цікавіше, перспективніше, ніж почати саме в цьому напрямі глибше розбиратися?
Тож визначилася, отримала зовнішню стипендію на кілька місяців, щоб поїхати до університету в Брюссель для наукового дослідження. Кілька місяців копання в бібліотеках університетів Брюсселю; проведення десятків інтерв'ю, на яких іноземці щиро дивувалися, що хтось в Україні хоче аналізувати майбутній розвиток безпекової системи в Європі. Тоді існував Західноєвропейський союз, майбутнє якого було незрозумілим; очевидно, був і Північноатлантичний Альянс; ще не було остаточно зрозуміло з перспективами його розширення на країни центральної Європи; горизонт бачення для України тільки почав окреслюватися.... На той час в царині мого дослідження була написана аж ціла 1(!) монографія на всю Європу та США.
Повернулася додому натхненна, з величезною валізою відксерених статей (ніяких флешок ще не використовували) та купою занотованих інтерв'ю...
Треба було починати готуватися до захисту самої теми, щоб потім зосередитися на дослідницькій роботі. І все було гаразд, допоки перед науковою радою на розмову мене не запросив тодішній т. в. о. нашого завкафедри в КІМВ...
І тут почалося... Навіщо Вам безпекова система Європи? Треба писати обов'язково суто про Україну в міжнародних відносинах. Нам нема що писати про те, що нас не зовсім стосується.... Ваш батько хіба зараз не посол в центральноєвропейській країні? То чи не варто Вам би писати про Україну та центральноєвропейські держави? Саме в темі обов'язково повинна звучати Україна, тому цей напрямок просто сам напрошується для Вашої наукової роботи...
Кафедра ніяк не може рекомендувати тему, в якій не звучить Україна в міжнародних відносинах... Нам дуже потрібні такі цілеспрямовані аспіранти, але мусите поміняти тему... Темою безпеки взагалі жінкам не дуже варто займатися...
Розмова тривала добрих години півтори...
Вийшла з неї і попрямувала за документами – писати про щось інше, крім безпеки, я не збиралася, – а значить вирішила сказати такій аспірантурі НІ.
Забрала документи і, хоч, коли повернувся наш постійний завкафедри з тривалого закордонного відрядження, мене запрошували повернутися в аспірантуру і писати на тему, яку виберу, до суто наукової діяльності так ніколи і не повернулася. Хоча з того часу в той чи інший спосіб на всіх роботах завжди мала як мінімум частку відповідальності, яка була присвячена саме безпеці, безпеці в Європі та у світі.
Очевидно, сьогодні нам таки конче потрібні фахівці, які в цих питаннях розуміються...
P.S. Знайшла фото з тих часів :)
Олеся Жулинська, директорка зі зв'язків з громадськістю "Кока-Кола Україна"
А тепер і моя черга ДІЛИТИСЯ!
Моя родина дуже ліберальна: батьки не лаяли за погані оцінки, не контролювали, де і з ким я грала в теніс по вечорах, ніхто не підганяв виходити заміж і не дорікав відсутністю онуків.
На перший погляд, все дуже свобідно і легко, та в кожної дівчини, жінки, оточеної стереотипами суспільства, навіть, як ці стереотипи не нав’язуються батьком або мамою, є своя історія.
Моя історія, на перший погляд, типова, вона про вибір професії, який маєш зробити в 16 років. Тут вигулькує досвід і вплив батьків. Я мріяла бути актрисою, танцювала під Аллу Пугачову, зачитувалася Шекспіром, ходила в театральну студію і намагалася читати вірші про любов, не відстраждавши і не відчувши її. Яскраві спогади і досвід ще і досі допомагають мені в моїй професії. Тато, оцінивши всі аспекти моєї потенційної професії, порадив: "Йди на юридичний, то те саме, що і театральний, лише платитимуть". Початок 90-х, зміни, безгрошів’я, відсутність навіть яєць у магазинах, тато на високій посаді – чи будеш боротись за свою мрію? Навіть і думки не промайнуло, і я, можливо вперше, зрадила її, свою мрію.
Але ж я чітко пам’ятаю, коли я вперше в житті дозволила собі сказати: #маюправосказатині. Я закінчила юридичний, написала кандидатську, навіть вчилася в США. І от ми з подругами в Новому Орлеані: джаз, коктейлі, прибиті до підлоги стільці, секс-шопи, креольська кухня, дивні кладовища і, звичайно, гадалки. Я і зараз пам’ятаю слова тої чорної і худючої гадалки-вуду в тюрбані на центральній площі: "Ця професія не твоя, що ти в ній робиш? Твоя доля зовсім інакша. Communicate and communicate a lot"… Та ні, я ж стільки років і зусиль вклала в свою освіту, я маю стільки можливостей. Здавалось, ці слова простий трюк, викликаний алкоголем та парою долярів. Але застрягло в пам’яті. Повернення до Києва швидко примусило шукати нові юридичні горизонти. І от мене випадково рекомендують в Coca-Cola Beverages Ukraine. І я починаю з нуля – асистентом директора. Робота з 8:30 і, здається, до 8:30 наступного ранку. Я об’їздила всю Україну, помила масу холодильників, повикладала купу продукції на полички, придумала шалену кількість проектів і обійшла купу державних установ. І от за півтора роки такої напруженої роботи, мій бос приходить з фантастичною пропозицією, як на його погляд,– все, будеш юристом компанії. І я вперше в своєму житті сказала «НІ». Навіть тепер я розумію, який то був ризик, мене могли в секунду позбавити Компанії, в яку я так мріяла попасти. Але я наважилась і ні на грам не жалкую про це. А потім шеф ризикнув і кинув мене, мов кошеня, у сферу зв’язків з громадськістю. Але це вже зовсім інша історія. А ця про ризик, подолання страху, знищення всього накопиченого досвіду і про пошук і зустріч із собою. Ось так я і опинилась у "Communicate and communicate a lot" сфері…
Олеся Драшкаба, художниця-графік, експертка з комунікацій та креативних технологій
Коли я почула про ідею #маюправосказатині від Olga Rudneva і Olesya Zhulynska, я одразу знала, що хочу бути частиною проекту і створити цей принт. Адже історія про те, що українка історично мала право дати сватам гарбуза і тим самим відмовити, – не лише про традиції, а про право, вибір і свободу. Тепер я часто кажу НІ (може навіть скластися враження, що занадто часто)), але я не так давно почала. Росла я в дуже вільній обстановці гір, річки, ігор і купи друзів, але переїзд в місто і знайомство з новим шкільним життям стало для мене великим шоком. Майже на другий день школи я зрозуміла, що тут нікого не цікавить ні мої думки, ні мої бажання, ні мій вибір. Школа і нове життя стало першим, чому не можна було сказати НІ. І тоді я схитрувала: я стала супер-пупер відмінницею. Не просто відмінницею, а ідеалом! По всім предметам п’ять плюс, після уроків теніс, балет, музична школа, уроки малювання, в старших класах олімпіади, якісь екскурсії в музеї Шевченка, виступи на шкільному самоврядування і т. д. Це потребувало мобілізації і займало час, але давало можливості висловлювати свої думки, відпрошуватися з уроків, читати ті книжки, які я люблю, сперечатися з викладачами, і ходити туди, куди мені хочеться. Велике право совкової школи для відмінників і двієчників мати хоч трохи свободи )
"Хороша дівчинка" – це соціальна роль, яку багато хто вибирає просто з відсутності вибору. Хороші дівчата слухняні, і рідко відмовляють, але дуже часто брешуть )) В першу чергу собі.
Я брехала всім навколо, тому в мене був шанс на спасіння, і я скористалася ним відразу після 9-го класу. І чухнула з тієї школи в художнє училище. Коли я писала заяву, зібралися всі викладачі, а директриса знайшла для себе нормальне формулювання і заявила "Невже у батьків нема грошей, щоб поступити дитину на юридичний?" ))
Після училища я сказала НІ життю вдома і поїхала в гуртожиток. Потім сказала НІ Львівській академії мистецтв і поїхала в Київську. Тут я часто казала НІ роботам, партнерам, обставинам. Але до 2014 року ніяк не могла сказати ТАК своєму власному характеру, своїй власній свободі і тому життю, якого я насправді хотіла. Саме Майдан, який почався з великого НІ, дав мені силу прийняти себе такою, яка я є: емоційною, з частою зміною настрою, інколи агресивною, але найголовніше – вільною і сильною! Спочатку мене неймовірно ковбасило: я звільнилася з роботи, розійшлася з хлопцем, порвала багато зв’язків, я відпускала з шумом свої емоції і свої відмови направо і наліво, і при цьому страшенно цього боялася ) А потім з’ясувалося, що, якщо проживати життя, керуючись своїми бажаннями і вибором, то все швидко приходить в норму: емоції, які проживаються, стають приємними, а думки, які проговорюються, не розвалюють стосунки, сила допомагає, а не відштовхує (а якщо відштовхує, то на фіг треба), друзі стають ближчими, а робота важливою і цікавою справою. Тому тепер для мене право сказати НІ – це більше не самоціль. Це просто ресурс, щоб казати своє ТАК!
Юлія МакГаффі, шеф-редакторка проекту Charitum
#маюправосказатинi
Говорить "нет" я всегда умела не очень, мягко говоря – особенно по работе. Но пришлось научиться. Это была осень 2008 года, и я стала главным редактором Корреспондент.net. Вместе с новой должностью в нагрузку я получила полмиллиона звонков в день с просьбой "снять/поставить/подкорректировать новость".
Иногда звонки сопровождались криком вперемешку с угрозами судебного преследования. Хотя судить нас было вот вообще не за что. Очень хорошо помню, как на меня первый раз накричали в трубку из пресс-службы на тот момент очень известного политика – накричали без всякой весомой причины. Я сказала, что ничего менять и снимать не буду, а потом, стыдно признаться, проплакала дома целый вечер – потому что со мной раньше так никто не разговаривал. Но знаете что, на следующее утро, которое я тоже очень хорошо помню, я встала с deep feeling, что плакать я больше не буду – пусть кричат на меня хоть в мегафон на ухо. Если я знаю, что я права, или мы правы как издание – "нет – значит нет". Мы всегда с готовностью исправляли свои ошибки и неточности, но если нам пытались напарить непонятно что – я говорила "нет", уже не расстраиваясь.
А потом ко мне приходили с попыткой дать взятку представители еще одного на том момент известного политика – и я со словами "нет" выводила их из митинг-рума и говорила, что вызову сейчас охрану.
А потом меня приходил вербовать СБУшник – со словами, что все обо мне знает. И под мое "нет" отправлялся обратно.
Могу сказать, что с каждым правильным "нет" я чувствовала себя сильнее.
Ну а потом, когда любимый Корреспондент.net закончился, я очень много раз сказала "нет" предложениям о работе – возможно, очень хорошим, но на которых мне было бы некомфортно. Я говорила "нет" и "нет", успев отказать всему рынку и сбежав с пары работ после недолгого сотрудничества. Я уже привыкла к мысли, что все не мое и я навсегда останусь "сбитым летчиком". Но где-то там верила, что что-то мое все-таки где-то ждет меня. И что – ДОЖДАЛАСЬ! Такие дела.
Яна Барінова, виконавча директорка Меморіального центру пам'яті жертв Голокосту "Бабин Яр"
Поддерживаю проект моих коллег #МаюПравоСказатиНІ. В рамках этого флешмоба нужно рассказать историю своего отказа. Voilà, мое маленькое признание... Три года назад я жила и работала во Франции. Получила там степень MBA, поступила в аспирантуру в Сорбонне (что даёт вид на жительство на весь период работы над диссертацией, то есть 3-4 года). Потом поехала на некоторое время стажироваться в Брюссель, где у меня была возможность продлить контракт с ведущей консалтинговой компанией. А потом могла снова пожить в Париже, делая PhD... Но пришло время, когда моей дочке пора было идти в школу. А оставаться в Европе вдвоём с ребёнком не представлялось реальным. Какая школа? С кем она, когда я на работе? Родственников там нет. Что делать, если командировка? А как при этом успевать писать диссертацию? Париж – город-мечта, однако жить там достаточно сложно: очень высокие цены на всё. Большинство преференций уровня жизни касаются только резидентов. Передо мной стоял непростой выбор – или отказаться от всего и вернуться в Одессу, или оставить ребёнка на воспитание своим родителям и продолжать развивать карьеру (мама самоотверженно предложила такую опцию, видя мои успехи). Конечно, я вернулась в Одессу. Я сказала "нет" всем этим красивым городам и удивительным перспективам. Тогда казалось, что я упустила все свои возможности. И никогда больше не будет такого момента в жизни... Я была в отчаянии от этих контрастов и перемен. Пришлось отказаться от карьерных устремлений в Европе. Да, это было больно и мучительно. Но я обрела намного больше. В сентябре 2015 я отвела Мелиссу в 1-й класс в Одессе, а уже в конце того же месяца я попадаю на встречу, где обсуждалась идея создания Центра Холокоста в Украине. Это была судьбоносная встреча. Мы вместе переехали в Киев. Вот уже два года я работаю над великим проектом. А самое главное – живу рядом с ребёнком. И только я знаю, сколько жертв и компромиссов было в моей жизни, чтобы оказаться в той точке, где я сегодня. But I am happy, happy as never!
Фотогалерея
